Про внутрішні дозволи

То є не новина, що діти вчаться с наших вчинків, їх можна, принаймні, частково контролювати. Для мене, як для мами, проблемою у вихованні є те, що контролювати я не можу – це мої думки та почуття. Глибинні думки та почуття.

Важко навчити дитину самоцінності та автономії, якщо в глибині душі я маю сумніви у тому. Так, доводиться працювати над собою ще на етапі виникнення зародків думок…

Декілька днів тому ми приїхали на новий дитячий майданчик. Там був дуже високий ігровий комплекс, метри два з половиною, і замість стріхи у ньому було натягнено щось на зразок гладіаторської сітки.

Мій п’ятилітній хлопчик питає мене:

- Мам, можна я туди залізу?

- Звісно, давай!

Проте всередині мене все просто охололо. Я відчувала кожен удар мого серця. Я , посміхаючись, сіла на гойдалку, щось там продивлялася у мобільному, спокійно та розслаблено. Начебто. Бо насправді моє тіло давно не відчувала такого напруження. Боковим зором я спостерігала за сином, у стані готовності через секунду опинитися поряд з ним.

Та я не могла показати тих сумнів моєму дорослому хлопчику.

Тому я розслаблено сиділа на гойдалці, щось там гортаючи у мобільному. Спокійно та невимушено підбадьорюючи мого малого героя.

Ті декілька хвилин наднапруження тягнулися нескінченно довго. І коли мій син, страшенно щасливий та втішений своїм вчинком, ступнув на землю, то було колосальне полегшення. Полегшення та вдячність самій собі, що змогла дозволити, що розширила межі впевненості мого сина ще більше, що не підійшла і не показала мого страху та сумнівів.

І то був ще один урок для мене – знову відпустити,знову дозволити ще більше. І винагородою за те напруження став мій приємний подив та відчуття того, як я пишаюся моїм сином.

Мої думки та емоції були змінені вже назавжди. Наступного разу мені не доведеться себе так контролювати у схожій ситуації, бо я вірю, бо я знаю що він зможе! Мої глибинні сумніви були змінені на глибинну довіру.

Згадується, коли я «дозволила» синові перший раз самостійно переповзти через поріжок, коли дала ніж та виделку, коли відпустила ручку і, сонечко моє, він зробив свій перший крок…

Коли не спинила, як мій синочок вперше розігнався на велосипеді без страхувальних коліс, коли вперше самостійно переїхав дорогу на велику, коли зняв шапку на вітрі, коли сам зійшов у метро з ескалатора…

І схожі події стаються ледь не щодня. І щодня я намагаюся, дуже намагаюся, приймати рішення, що розширюють можливості моїх дітей, що зрощують їх почуття самоцінності та незалежності.

Навіть якщо то вартує  мені декількох хвилин жаху.

Розширяймо межі!))

В начало