Право на підтримку

Матері маленьких дітей час від часу дуже потребують підтримки. Однак, не завжди можуть її отримати.

Ми живемо у світі завищених очікувань та вимог. Чоловіки обов’язково повинні бути успішними та мужніми. Сучасні школярі несуть надмірний (порівняно з нами у їх віці) тягар у вигляді безлічі гуртків, додаткових занять та незбалансованої шкільної програми – щоб теж стати успішними, коли виростуть. А жінки, що мають дітей, неодмінно повинні бути зразковими матерями – з ранку до вечора розвивати своїх дітей, ніколи не сидіти в Інтернеті, готувати лише корисну та свіжу їжу тричі на день, а ще розвиватись як особистість, слідкувати за зовнішністю, працювати фріланс і подорожувати. Я нічого не забула?

Одночасно з тим вважається, що говорити про свої негативні почуття – це погано і не личить успішним людям. Жалітись – це соромно. Соромно казати, що вам важко, що ви не можете виспатись, що ви не маєте часу на себе. Ви повинні безперервно випромінювати радість материнства. 

Вам не здається, що це досить тривожна тенденція? Адже ці негативні емоції нікуди не зникають.

В даному контексті мені подобається аналогія материнства і роботи. Декретна відпустка – це теж робота, відповідальна, часто дуже інтенсивна, без перерв та відпусток. Однак, чомусь так виходить, що скаржитись на свою роботу – нормально, а скаржитись на труднощі декрету – ні.

Якось, коли моїй дитині було роки два чи три, я емоційно розповідала своїй подрузі щось про виховання. На що вона раптом сказала: «Ти занадто цим переймаєшся». Дуже добре пам’ятаю цей момент, бо відчула гостру несправедливість. Тобто, як – занадто переймаюсь? Я займаюсь цією справою без перерви і відпочинку щодня вже стільки часу поспіль, чому ж я не можу цим перейматись? І як це можна виміряти – занадто чи ні? Та сама моя подруга часто розповідала про свою роботу, про колег, несправедливість керівництва,  часті зміни законодавства, які ускладнюють роботу,  і так далі. Хто сказав, що перейматись роботою – нормально, а перейматись вихованням дитини – це занадто?

Через те, що матері часто не мають підтримки і розуміння оточення, вони змушені шукати їх деінде. Наприклад, на мамських форумах в Інтернеті. Є навіть спеціальна зневажлива назва для таких Інтернет-мам – «овуляшки».

А ще вони розмовляють з іншими мамами на майданчиках, і часто це спілкування як вулиця з одностороннім рухом – кожна говорить про щось своє і не чує іншу. Збоку це виглядає кумедно, але я дійшла висновку, що в цього явища є причини. У цих жінок є потреба ділитись інформацією, і є потреба в підтримці в складних ситуаціях. А складних ситуацій під час виховання дитини виникає достатньо.

Хтось цікавиться політикою і пише про це щодня у соціальних мережах. Хтось любить риболовлю і обговорює своє хобі на форумі риболовів. Це все вважається нормальним. Чому ж ненормально «занадто» багато говорити про виховання дитини, невже ця справа – вирощування нової людини – є менш важливою за політику чи риболовлю?

Тема негативу в материнстві – достатньо табуйована і закрита. Лише останнім часом в українському Інтернеті і так званому «мамському глянці» починали з’являтись статті про труднощі, емоційне вигорання чи післяпологову депресію. Я вважаю, це добре, що ми нарешті почали розмовляти про ці речі. А не робити вигляд, що їх не існує.

Однак, такі статті часто викликають неоднозначну реакцію аудиторії, в тому числі й деяких жінок.  Щоб переконатись у цьому, ви можете прочитати коментарі до будь-якої. Добра частина з них буде засуджувати авторку.

Це ще одна неприємна тенденція – оцінка замість просто підтримки. Якщо жінка висловлює негативну емоцію, у відповідь може отримати пасаж про те, що в когось  такого не було (не було складнощів,  депресії,  хвороб), а отже це вона сама робить щось не так. Неправильно. Сама винна в своїх проблемах.

Більш того, напевно, такі люди абсолютно щиро вважають, що подібними коментарями і порадами допомагають.

Однак, така «допомога» насправді може завдати шкоди, ніж зарадити. А все через те, що це якраз і є нав’язуванням почуття вини, про що ми так багато говоримо.

Багатьом з цих коментаторів легше звинуватити жінку в тому, що з нею щось не так, аби лише не руйнувалась їхня картина світу. Їхня дитина не хворіла так часто, у них вийшло працювати з дому, вони подорожують – а якщо у вас не так, нема чого скаржитись, треба щось змінити. Вони навіть не розуміють, що бувають ситуації, коли нічого неможливо змінити. Принаймні, у певному відрізку часу.

Коли мій син був маленький, я теж бувала достатньо категоричною по відношенню до інших мам. Я не враховувала, що багато з чим мені просто пощастило. Наприклад, пощастило, що моя дитина була досить спокійною. І не прокидалась часто вночі. І мій чоловік  по-партнерськи узяв на себе половину побуту і догляду за дитиною. Мені  дуже хотілось самоствердитись у власних очах і переконати себе, що я все роблю правильно, і тому в мене все так добре виходить.

Вся моя категоричність випарувалась тоді, коли я почала працювати з дітьми. Перед тим, як розпочати роботу, я була впевнена, що мій власний материнський досвід мені допоможе в моїй роботі. І він допоміг, але зовсім не так, як я очікувала.

Я побачила багатьох-багатьох дітей. Зовсім не таких, як мій син. Багато підходів і прийомів, які могли б подіяти з моєю дитиною, – абсолютно не працювали з іншими дітьми.

Наприклад, я побачила дуже активних дітей (не плутати з гіперактивними) і їхніх мам.

Так, одна мама всі шістдесят хвилин уроку водила за ручку молодшого сина, доки старший був у мене на уроці. Водила в холлі, в коридорі, на вулиці, показувала малюнки на стінах, іграшки, намагалась попередити або зупинити істерику, якщо раптом щось не так. Малюк не спинявся ні на секунду. Він був у русі з моменту, коли відкривав очі вранці, і до моменту, коли засинав увечері.

Якби ця мама була, наприклад, журналісткою, чи змогли б ви сказати їй – а чому ти не можеш працювати, і брати інтерв’ю з дитиною на руках, як Катерина Сєргацкова? От вона ж може!

Ця мама не скаржилась, але я знала, що їй дуже важко. І що їй не потрібні поради у вирішенні її ситуації, бо вирішення поки що просто не існує. Їй просто потрібне співпереживання.

 «Я розумію тебе. Я знаю, що тобі важко. Я просто побуду поруч з тобою і підтримаю тебе».

Кожного разу, коли вам хочеться написати коментар про те, що жінці потрібно просто більше постаратись; про те, що у вас було не так, а отже і в неї має бути все добре; що її проблеми – перебільшені; що от є приклади успішних мам-блогерів з шістьома, вісьмома, десятьма дітьми, і вони все можуть – а отже, все можливо, варто лише захотіти – кожного разу подумайте, що ви не знаєте, хто сидить по той бік екрану. Що, можливо, ця людина переживає емоційне вигорання або депресію  – а це такі стани, що вимагають серйозного ставлення, і за яких не допоможуть поради взяти себе в руки, розвіятись і зробити манікюр.

Може скластись враження, ніби я закликаю культивувати жаль та пасивне відношення до життя. Це не так. Але кожна з нас має право на підтримку та співпереживання. Без осуду та оцінок. Усім, абсолютно усім буває складно. І іноді все, що нам потрібно – щоб хтось нас вислухав. Не взяв на себе нашу відповідальність, не вирішив нашу проблему, а просто вислухав.

Так, ніхто не зобов’язаний бути психотерапевтом для іншої людини. Однак, з іншого боку, це нічого не коштує – просто підтримати того, кому важко.

В начало