Чому для своєї дитини я обрала школу, а не домашнє навчання

Це стаття не про те, що шкільна освіта – чудова, а домашнє навчання – погане. Я поважаю і навіть пропагую хоум скулінг для тих батьків, які справді мають можливість і бажання ним займатись. Це стаття про те, що коли ми приймаємо рішення щодо свого життя і життя дитини, то часто бачимо лише одне-єдине правильне. А насправді їх може бути більше.

Моєму синові – сім років. Цього року він пішов до першого класу київської гімназії. Сім років – це важлива деталь, адже приблизно стільки часу тому до нас прийшла мода на свідоме батьківство. Слово «мода» тут я вживаю не в негативному контексті, а якраз навпаки – мені така мода дуже до вподоби.  Батьки почали багато читати статей і книг про дітей. Діти, яких виховували такі батьки, підросли, і, звичайно, ж набула популярності ідея домашнього навчання, або хоум скулінгу.

Взагалі, я щирий прихильник домашнього навчання. Можливість навчати дитину за вільним графіком вдома, без стресу, без обов'язкових чорного низу і білого верху в одязі, можливість зосередитись на тих предметах, якими дитина справді цікавиться і відсікти вторинну інформацію, увага до творчості, сприяння вільному висловленню власної, а не нав'язаної, точки зору - це далеко не повний перелік переваг такої освіти. 

Крім того, я теж працюю в освіті, і моя робота не зовсім традиційна як на звичайну освіту – я навчаю дітей іноземній мові з допомогою іграшок і музики. Зовсім не так, як в школі.

Але. Я не вважаю домашнє навчання – єдиним варіантом освіти для дитини. А лише одним із можливих.

Коли сину виповнилось шість, ми з чоловіком почали розшукувати інформацію про те, яким чином можна навчати дитину вдома без школи. Ідея хоум скулінгу, як я вже згадувала, літала у повітрі, обговорювалась на форумах і тематичних групах. Ми дізнались про школи, де можна оформити дистанційне навчання і лише приїздити час від часу здавати заліки.

І тут я зрозуміла, що цей варіант нам не підійде. З кількох причин.

Почну з того, що у мене самої достатньо травматичний досвід шкільного навчання. Не хочу вдаватись в подробиці, але коли я отримала свою золоту медаль і опинилась в університеті, то зітхнула з полегшенням. Однак, мене постійно тривожила думка: чому багато моїх друзів (в тому числі й чоловік) не мають таких яскраво виражених негативних спогадів про школу, як я? Вони самі визнавали, що бувало всяке, однак, на них це не справило такого травматичного впливу, як на мене.

Я дійшла висновку, що існує певний психологічний механізм, назвемо його «механізмом компенсації». Коли дитина може чинити опір впливу зовнішнього оточення, якщо нас, батьків, не буде поруч. Іншими словами, це такий мікс впевненості у собі і своїх силах, уміння вирішувати конфлікти, адекватної реакції на психологічний тиск і насилля (в тому числі, з боку дорослих).

Цей механізм залежить не від темпераменту чи характеру дитини, а від того, яким чином батьки сприяють формуванню впевненості дитини у собі. Вдома. Тобто все, що є першопочатковим і основним – воно все формується у сім’ї перших шість чи сім років життя, перед тим, як дитина потрапляє до школи. І продовжує формуватись надалі, звичайно, однак, перші роки – критично важливі.

Ми не зможемо бути з нашими дітьми поруч завжди, і захистити від усього. Але ми можемо їх навчити підтримувати себе (та інших), коли нас не буде поруч. Це стосується не лише школи, це загалом наше завдання, як батьків, – виростити дітей такими, щоб вони змогли спокійно і впевнено жити без нас.

Я побачила, що в сім років мій син достатньо добре почувався в компанії однолітків, і взагалі незнайомих людей. Такого не було в три або п’ять років, але сталось в сім, - це вже був самостійний хлопчик, якого можна було залишити на п’ять-шість годин з іншими людьми (тобто, не з бабусею і дідусем), і спокійно йти займатись своїми справами.

Звичайно ж, наша з чоловіком підтримка не скінчилась у його сім років – тепер ми намагаємось дати її ще більше, ніж раніше. Тому що тепер виникають ситуації, яких не було раніше. Переконуємо, що не варто сумувати, якщо вчителька не написала «Молодець» у зошиті. Думаємо разом, як вчинити з однокласником, який б’ється. Багато-багато обіймаємо, тому що цей перший період адаптації для дитини так чи інакше є стресом, якою б готовою до школи вона не була. 

Підсумовуючи, скажу, що зрозуміла – мені слід відділити свої власні травми і страхи від своєї дитини. Тому що моя дитина – це не я, вона інакше реагує і сприймає реальність. З мого ж боку, все, що я можу зробити – це підтримувати її. Щоб вона знала, що на мене можна покластись і отримати підтримку та захист, якщо буде така необхідність.

Я раптом подумала: якщо я хочу домашньої освіти для своєї дитини, то для кого насамперед я це роблю – для себе чи для неї?

По-друге, сама концепція домашньої освіти передбачає значні вкладення часу і зусиль батьків. Окрім власне шкільної програми, яку слід пройти з дитиною вдома, треба забезпечити й спілкування з однолітками, адже в цьому віці для дітей це дуже важливо. Додайте сюди гуртки – у нас це танці та гітара. Оскільки чоловік достатньо багато працює за жорстким графіком, а я – менше і за гнучким, то вся рутинна організація навчання-спілкування-гуртків повинна була б бути переважно на мені.

І я зрозуміла, що не готова аж так занадто жертвувати своїм часом. Що крім дитини, у мене ще є я, зі своєю роботою, учнями і планами власного бізнесу. І що мені легше передати школі частину роботи по структуризації навчання і соціалізації сина, при цьому постійно будучи залученою в цей процес, аніж нести цю ношу самій.

За сім років я провела з сином достатньо багато часу разом. З них чотири – в режимі 24/7. Потім у нас з’явилась няня, а я працювала 5-6 годин на день. Вважаю, що достатньо багато часу присвятила йому, і тепер можу без докорів сумління більше часу приділити собі.

І третє, найголовніше. У всьому, що стосується виховання, мене завжди дивує постановка питання «або-або». Як наче є лише два варіанти, і вони обов’язково взаємно виключні та антагоністичні між собою. Якщо спати – то лише разом, або лише окремо. Якщо носити – то лише постійно на руках, або не привчати до рук взагалі. І так далі. Ніяких проміжних варіантів, і ще гірше – ніякої можливості змінити свій вибір. Як наче ми, батьки, задаємо собі лише один курс, і просто зобов’язані, зобов’язані його дотримуватись. І не змінювати своє рішення, ніколи. Лише крайнощі, ніяких серединних опцій.

Мій син в першому класі. Поки що все йде добре. Навіть краще, ніж я очікувала (тому що я – це не мій син, пам’ятаєте?). Але я залишаю за собою можливість і право змінити своє рішення щодо школи надалі, якщо в цьому буде потреба. І вважаю, що це нормально – щось не передбачити. Або діяти по ситуації і змінювати свою думку. 

Так, є речі в школі, які мене дратують. Наприклад, шкільна форма, або чотири клітинки між домашньою і класною роботою, а три – між прикладами в стовпчику (чи все-таки чотири?). Але несподівано є й багато речей, які мені подобаються: наша вчителька; те, як проводяться уроки англійської (при тому, що я сама є вчителькою англійської!); позашкільні заняття тощо.

І я відчуваю, що моя участь в цьому процесі рівно настільки, наскільки потрібно, дає можливість встановити більш-менш оптимальну систему відносин, де наша сім’я і все, що в ній відбувається – головне, а школа – це школа. Не більше і не менше.

В начало