Відкрите небо

oxytozen-vilne-nebo

Трохи про те, як собі і малявкам закриваємо небо. 

Львівський аеропорт почав працювати за принципами вільного неба. А я дивлюсь на деякі візочки, у яких кружать стадіоном дітлахів (думаю, таки дітлахів, але то тільки здогадки зашореної моєї свідомості), а в голові таке.

Велика лежача конструкція, накрита з усіх сторін жорсткими покривалами, з дупловидним отвором десь на рівні очей того, хто її везе. Повітря туди плюс мінус (іноді здається що більше мінус) попадає, а от щось інше... Куций сонячний промінь, наприклад. Вітер, дощ, сніг. Вереск тих, кому вдалось народитись років за три до "пасажира". Перші весняні, ще горобчачі, але все-таки пташині радісні цвіріньки. Грюкіт будівельного майданчика і матюки прораба. Запахи горілого листя і хліба з пекарні. Синьо-сіро-біло плямисте небо. Заплетені гілки дерев. Обідраний паркан стадіону. Червоно-жовта куртка дідуся-бігуна. Щодня зеленіша трава і більші бруньки... Все це ну точно не там, де його так чекає новоприбула людина. Бо воно - зовні, а вона - ТАМ. 

В очах дочки щодня читаю про те, що абсорбувати і всмоктувати світ навколо - це те, чим дитина не просто насолоджується; вона цим існує. Як, власне, і щаслива доросла людина. І щасливі мама-папа, зокрема. По собі знаю: як тільки залипну в “день сурка-байбака”, нікуди не виходжу і нічого нового не бачу, мій гумор поступово скочується до іронії, яка в свою чергу переростає в сарказм, а в дитячі пісеньки все більше прокрадається “шансон”, і точно не той, що французький. Для усіх, мабуть, вікно в світ різне - кіно, книжка, пройтись лісом чи поганяти самому на авто. Не суть форма - суть в праві і потребі кожного, від самого народження до кінця, на “смачну” картинку світу навколо. 

І що більш привабливе життя, тим легше зайняти ним голову. 

І рота теж. Це до теми #чомудитинаплаче, як ідея)

В начало