Бути з дитиною не можна працювати

Колись, у минулому житті, під час співбесіди на роботу я сказала, що найкращим варіантом вважаю гармонійне поєднання кар’єри і сім’ї. Минуло вісім років, у мене є дитина, позаду чотири роки декретної відпустки і ще чотири – намагання мати дитину та роботу одночасно. Я все ще у пошуку цієї гармонії. І навіть починаю сумніватись, що вона існує.

В 2012 році було опубліковано статтю американки Енн-Марі Слотер «Чому жінки все ще не можуть робити кар'єру на рівні з чоловіками і бути щасливими у родинному житті» («Why Women Still Can’t Have It All»). В анотації до неї сказано: «Досить себе дурити. Жінки, яким вдається поєднувати материнство та керівні ролі в бізнесі – це або суперлюди, або багаті жінки, або ж ті, які працюють самі на себе». Я не можу з цим твердженням не погодитись, на жаль. І це стосується не лише жінок у топ-менеджменті.

Не хочу детально зупинятись на тому, як важко знайти роботу жінці, у якої є маленька (принаймні, років до шести) дитина. Скажу лише що в рейтингу потенційних кандидатів такі жінки стоять десь наприкінці списку. Роботодавець може надати перевагу аплікантам без досвіду, але – що важливо – і без дитини.  Як сказала одна моя подруга, мамі, яка сидить вдома з дитиною, постійно дорікають, що вона не розвивається професійно, а коли та хоче знайти роботу, то, виявляється, що вона нікому не потрібна. Ні ваш досвід, ні ваші знання можуть не грати жодної ролі, якщо ви не маєте поруч бабусі або няні на повний день. Тому жінки з дітьми часто погоджуються на невисоку зарплатню і менш престижні посади.

В період, коли я довго не могла знайти роботу, я практично не отримала підтримки від свого оточення. Мені закидали, що я не ціную того, що маю (тобто свою сім’ю); що я недостатньо добре слідую своєму «жіночому покликанню» підтримувати домашнє вогнище; мені казали: «А чого ти чекала? Все, ти тепер мама і маєш змиритись». Дехто радив народити другу дитину, і тоді «в тебе не буде часу думати про всі ці дурниці». 

Фактично, мій чоловік був чи єдиним хто допоміг пережити весь цей непростий період. І допомагає досі. 

Однак, не всі жінки мають таку підтримку, на жаль.

Якщо ви опинились у подібній ситуації, знайте, що ви не перша, і що цей досвід – не унікальний. 

Також пам’ятайте, що якщо ви бажаєте мати сім'ю та кар’єру одночасно – то з вами все гаразд. Це не означає, що ви чогось не цінуєте. Це означає, що в вашому житті наступив момент, коли ви хочете змін. Причому ще рік тому ви могли вважати, що вам дуже добре вдома в декреті. Ви готували, гуляли на майданчику з дитиною і займались рукоділлям. Але тепер цього стало просто недостатньо.  

Є речі, які сім’я дати просто не в змозі, і це нормально. Скільки б ви не слухали і не читали про «жіноче покликання», і не переконували себе, що всі ці кар’єри – від лукавого, у вас залишатиметься незадоволена потреба в самореалізації. Яка маленьким черв’ячком постійно точитиме зсередини. 

Взагалі, якщо слідувати уявленню про реалізацію жінки виключно у сім’ї, то виходить, що зі мною, а також з багатьма іншими жінками, щось не те. Ми маємо все потрібне для жіночого щастя, однак все одно незадоволені. Я втомилась відбивати періодичні атаки подібного штибу і доводити, що зі мною все добре. Просто я – така людина. Мені потрібна реалізація поза сім’єю. А хтось – інша, і вона почуває себе щасливою вдома з дітьми. Але я – не хтось, і хтось – не я. Усі ми різні, і це прекрасно, хіба ні?

Повернемось до роботи. Припустимо, ви пройшли всі дванадцять кіл пекла (у мене це було понад п'ятнадцять співбесід за рік) і влаштувались на роботу. Але тут все лише починається. Справа в тому, що тепер ви уже не сама, як було колись раніше. Ви дуже залежите від дитини. А в дитини є потреба бути з мамою. Чим менша дитина – тим ця потреба сильніша. І вам потрібно бігти за двома зайцями. Ви маєте бути поруч з дитиною і працювати. Одночасно. А ще дитина може хворіти, причому це завжди трапляється у найбільш невдалий момент.

Я часто читаю і чую коментарі на кшталт «Потрібен баланс, аби і дитина не страждала без уваги, і жінка не перетворювалась на домашню квочку і реалізовувала себе».  І не знаю, що на це можна відповісти. Так, потрібен. І от я мала би бути якраз прикладом того, як можна все успішно поєднати. Але вважаю себе винятком, який лише підтверджує сумну тенденцію. 

Я змінила спеціалізацію, здобула фактично нову професію з нуля, перечитала купу літератури, пройшла навчання. Після того, як нарешті знайшла роботу на частину дня, я працювала певний час майже нічого не заробляючи, оскільки доводилось віддавати більшу частину заробітку на няню. І лише зараз, через чотири роки, я можу сказати, що весь цей досвід дає мені можливість заробляти гроші, які мене задовольняють, і я маю графік, за якого можу забирати сина зі школи, робити з ним уроки, гуляти або ходити в кіно. Але я – це ніяке не підтвердження, що можливо суміщати кар'єру і материнство. Мені пощастило з багатьма факторами в цій системі. Як мінімум, не потрібно було утримувати себе і я маю житло. І не всі жінки так зможуть. А ще є багато професій, де неможливо працювати з дому чи фрілансити.

Усе-таки, я вважаю свій варіант кар’єри – компромісним. Тому що так чи інакше обмежена видом діяльності, та змушена відмовлятись від певних можливостей.

Додам також, що зовсім не жалкую через те, що якийсь час присвятила лише сім’ї і дитині (про це я писала у статті "Кілька слів на захист "курок"). Якби все повернулось назад, я би вчинила точнісінько так само, навіть знаючи наперед про складнощі, що на мене чекають. 

Гадаю, зараз ми всі перебуваємо десь в такій точці розвитку суспільного розвитку, коли жінка вже має право на самореалізацію, однак одночасно вже є розуміння того, що й дитина має право на маму і щасливе дитинство. І ці два пазли неможливо скласти докупи за даного стану речей. Їх можна прилаштовувати, підганяти, але вони не можуть зійтись ідеально. Бо коли ви віддаєте час чомусь одному – неодмінно відбираєте час в іншого.  А може, це взагалі не пазли?

Не можу також не згадати про почуття провини, з яким постійно живе мати, яка працює. Цю провину активно підкріплює оточення, а жінка почуває себе загнаною в кут. Бо не може не працювати, але й працювати на повну віддачу теж не може. І постійно у чомусь винна. 

Вважаю, що наше спільне завдання зараз – вирішити цей ребус таким чином, щоб жодна зі сторін – ні мама, ні дитина, ні роботодавець – не була в програші. Щоб був не компроміс, а «перемога-перемога», і ніхто не відчував провину. Чому завдання є спільним? Тому що залишати жінку наодинці з викликом поєднати те, що не поєднується – нечесно. 

Мені можуть сказати, що потрібно нести відповідальність за свої дії. Що я мала б знати заздалегідь, на що іду, народжуючи дитину. Можу відповісти – ні, я не мала уявлення як воно усе насправді. Я уявляла, як спокійно віддам малюка в садок роки у два чи три, і буду працювати. Однак, реальність виявилась зовсім іншою. Я побачила, що моя дитина  потребує моєї присутності в її житті настільки, що я просто не зможу працювати до сьомої вечора п’ять днів на тиждень і не бути з нею.

Не хочу, щоб склалось враження, ніби я засуджую жінок, які працюють в офісі повний робочий день. Я розумію, як їм важко, і гадаю, що роботодавці могли б іти на зустріч і давати можливість працювати за більш гнучким графіком, або робити частину роботи з дому, де це можливо.

Це все стосується і батька дитини, адже батько несе рівноцінну відповідальність за неї разом з матір'ю. Якщо жінка виходить на роботу, то знайти та оплатити дитячий садок або няню – це спільний клопіт обох батьків, а не лише жінки. І витрати чоловік з жінкою теж повинні нести порівну. Якщо ви подивитесь на ситуацію під таким кутом, то побачите, що насправді є сенс виходити на роботу навіть якщо оплата буде не дуже високою, а різниця між тим, що ви заробите, та тим, що отримає няня (садок) – незначною. Якщо ви справді хочете працювати. Адже по-перше, після перерви потрібно з чогось почати; по-друге, ви набуваєте професійного досвіду, який згодом так чи інакше дасть можливість кар'єрно зростати та заробляти більше. 

Крім того, сподіваюсь, що випадки, коли тато іде в декрет по черзі з мамою, ставатимуть не такими екзотичними, як зараз. Так само, як і те, що компанії створюють корпоративні дитячі садочки для дітей своїх працівників.

Графік роботи з 9 до 18 насправді є мало сумісним з дитиною. Це робочий графік, який підходить людям, що не мають дітей, або для чоловіків, у яких вдома є дружина. (Жарт про те, що жінці, яка працює, потрібна дружина – насправді зовсім не жарт). Якщо ви маєте забрати свого школяра о 12 годині зі школи, то вам потрібно або, знову ж, шукати для цього няню, або ви змушені звільнитись з роботи. А ще потреба бути з батьками у дітей шкільного віку може, не така висока, як в малюків, але вона все одно залишається.

Мені здається невірною позиція щодо працюючих матерів – ну що ж, народила, викручуйся як можеш, жертвуй, іди на поступки. Вони ні в чому не винні. І наше завдання як усього суспільства в тому, щоб усім його членам було в ньому комфортно існувати. Іноді для цього потрібно не так багато. Принаймні, відмовитись від осуду. І подумати, що можна зробити, як змінити загальноприйняту суспільну думку, яка була нормою раніше, але вже більше не діє. 

Я розумію, що в цій статті не зможу охопити всі ситуації, в яких опиняються жінки. Хтось виховує дитину самостійно, хтось не отримує достатньої підтримки від чоловіка, хтось має утримувати себе і дитину, і тоді нема можливості перебирати вакансіями чи місяцями шукати фріланс. Є багато аспектів, і кожен з них потребує свого вирішення.

Але загалом хочу сказати, що всі ці жінки мають право на підтримку і розуміння з боку оточення.  Ми маємо припинити робити вигляд, що все гаразд і що так повинно бути.

 

В начало