Робити красиву картинку

Раніше я часто писала у фейсбук про те, що мене дратує в материнському житті, що мені видається складним, що втомлює чи пригнічує, і крім дружньої підтримки одержувала коментарі в стилі: «Дякую, що пишеш щиро, я переконалася, що не хочу мати дітей», або «Ви багато нарікаєте», або «Мільйони матерів це роблять щодня, годі прибіднятися». Нещодавно я прочитала, що психологи часто радять втомленим від декрету мамам вести позитивні щоденники: записувати все хороше, що сталося за день, щоб помічати приємне серед виснажливих буднів. І вирішила теж спробувати. 

Тож вчора я написала у фейсбук таке: «Був гарний день: ми з сином з’їздили в Мистецький Арсенал подивитися скульптури, одержали кілька компліментів від літніх пані, що так рано долучаємося до мистецтва, потім ми довго гуляли, потім Орест заснув і я могла попити каву і подумати», і додала нашу усміхнену фотографію. У мене справді був гарний настрій і чудове враження від дня, день справді вдався цікавий, я зустріла багатьох приємних людей, але деякі моменти я свідомо замовчую, щоб не псувати картинку і спогади і щоб вкотре не видаватися буркотливою і песимістичною.

Наприклад, я не уточнюю, що в Арсенал ми їхали на таксі, це позбавило мене півторагодинного добирання громадським транспортом з двома пересадками - з 11-кілограмовим дитям на руках, з візочком і повним рюкзаком дитячого начиння типу підгузків, змінного одягу про всяк випадок, пари іграшок та ін. Мені не треба було міркувати, чи легко ми зайдемо в тролейбус або маршрутку, чи будуть сидячі місця або хто нам поступиться місцем цього разу, чи сидітиме малий спокійно півгодини дороги до метро, чи не доведеться мені непокоїтися, що своїми вигуками він може заважати водію або іншим пасажирам – словом, завдяки таксі був подоланий психологічний бар’єр «а може, ну його, не їхати нікуди з такими складнощами».

Також я не згадую, що в МА охоронці попросили мене з візочком їхати тільки центральною «алеєю», а не заходити, як решта відвідувачів, у простір, де на скляних підставках стоять скульптури і можна зблизька роздивитися дрібні елементи. Тобто з візочком можна тільки дивитися здалеку, щоб не ризикувати пошкодити експонати. Кілька разів я все ж підходила до скульптур, залишаючи візок з дитям на дозволеній відстані, але вже на другій спробі син запереживав, що я його кинула, і почав плакати, тож на решту виставки я взяла його в ергорюкзак, а візок залишила біля оргкомітету – дякую, що доглянули.

Також я не розповідаю, як замінювала синові підгузок. Можливо, я неуважна, але я не бачила в Мистецькому Арсеналі «кімнати матері й дитини» чи пеленатора в жіночому туалеті (тобто я його там не знайшла під час «Книжкового Арсеналу» в квітні, а цього разу не перевіряла, тож якщо пеленатор вже є – кажіть, де, і я викреслю цей абзац із розповіді:). Отже, як і під час КА, я просто зайшла в перший-ліпший порожній зал, де були м’які сідушки, розклала на них пелюшку, вклала дитину – і тут підійшов молодий чоловік, спитав, що я роблю, і сказав, що тут замінювати підгузки не можна. Я попросила відвести мене туди, де можна, і почала складати речі, але через півхвилини молодий чоловік повідомив, що можна й тут, «тільки швидко й непомітно». Там же, швидко й непомітно, Орест застосував своє право на грудне вигодовування.

UPD. Є коментар від читачки: "Були в Арсеналі десь з тиждень тому. Дитяча кімната є при вході наліво, за гардеробом, в куточку. З іншого боку від туалетів. Загалом зручна і приємна, є пеленатор, питна вода і подушка для годування. Тільки величезний постер Нестле "псує всю малину". " Дякую! :)

Ще я не згадала, що коли замінювала підгузок своєму вертлявому хлопцю, то не втримала його на м’якій сідушці, він бемкнувся головою об встелену ковроліном підлогу і почав плакати, а в мене вкотре виникло відчуття провини. Це не завадило Орестові через хвилину радісно бігати тим ковроліном, але ж.  

Я не уточнюю, що всю виставку я не могла спокійно, як колись, розглядати експозицію, а постійно підтримувала «діалог» з немовлям, іноді підстрибувала й похитувалася, щоб малюкові не стало нудно стояти на одному місці, що через дитину в рюкзаку мені не було зручно, приміром, записати ім’я автора чи назву скульптури, яка мене зацікавила, і тим паче я не намагалася замалювати скульптуру на згадку, як могла малювати раніше.

Потім я вирішила зайти ще й на виставку художників у Малій галереї Мистецького Арсеналу. На вході в галерею – три сходинки без пандусів і дивовижні скляні двері з двох половинок, що прагнуть закритися. Тобто щоб зайти, я мусила однією рукою тримати одну половинку, спиною чи ногою – другу, і ще однією рукою намагатися вкотити візок, який вкочуватися в тісні двері не прагнув. Те саме, щоб вийти.

Потім котити візочок горбистою бруківкою і потрісканим асфальтом під тарахкотіння малих коліс і підстрибування дитини у візочку на кожному горбку.

Потім малий заснув, а коли він спить під час прогулянки, я хочу насолодитися кожною хвилиною спокою і самотності, і для повного щастя мені ще треба просто неба випити кави з молоком. Найближча кава продавалася у кафешці підземного переходу, тож після купування кави в мене був квест, як із найменшими втратами винести з переходу і візок зі сплячим малям, і повний стаканчик кави. А, я ж не уточнила, що пандуси переходів (як і всі пандуси на відміну від суцільних з’їздів) не підходять для мого візочка, тобто через всі сходи я візок з дитям переношу на руках. Власне, для того я й придбала суперлегкий (всього лише 3 кг!) візочок, бо з важким візком-танком я не могла самостійно вийти з власного будинку через ту ж неадекватність пандусів, і потреба щоразу шукати помічників мене дратувала.

Словом, у мене справді був чудовий день, я була рада зустріти тих, кого зустріла, і побачити цікаву виставку, і випити смачну каву. Але це все супроводжувалося складнощами, яких не було в моєму житті до появи дитини. І про це я у фейсбуці промовчала.

До чого я веду? Коли ви вкотре прочитаєте запис щасливої мами про її чудесний день з дитям, знайте, що одне пишемо, два в умі, труднощі залишаються тлом, про це не говорять. Бо хочеться запам’ятати свій день радісним, показати себе легкою і красивою, вписатися в схвалений суспільством образ щасливої мами, прочитати коментар «Які ви з малям гарні!», а не почути: «Ви багато нарікаєте».

В начало