Хочу!!!

Алгоритм простий як двері, і від того ніяк не більш стійкий з часом. На превеликий жаль. І, розвиваючись за декілька десятків років на шляху від немовлика до мами, більшість з нас втрачає здатність плакати-кричати-вимагати, коли чогось, такого критично важливого, раптом ну зовсім замало в житті. Втрачає з різних причин: комусь забороняли просити (“чоловіки ж не плачуть, терпи”), хтось просто не міг достукатись до важливих людей поряд (“якщо реагувати одразу на крики дитини – буде балувана”) і перестав намагатись…

І тоді, багато років після дитинства, така собі звичайнісінька новостворена мама починає все більше втомлюватись, накоплювати роздратування і агресію, які ні на кого вилити з чистим серцем. Бо ще декілька місяців тому вона була активною і вільною, спала, зустрічалась із друзями, читала, працювала врешті-решт тоді, коли потрібно було саме їй. А тепер власне “хочу” доводиться засунути… на шафу. І чоловікові ввечері хочеться спочатку розказати все про що їли-какали-зригнули, а потім відлупасити, бо в нього там життя, а ти тут… Сумнівний фон для сімейної вечері)

І здається, що це – замкнене коло, а жертва невідворотна і така потрібна. Бо воно ж мале, слабке, безмененіяк, мамамусить і т.п., а мама – вона ж втілення терпіння. 

Історія сива як світ і від того не менш жива і болюча. Тому я особисто дуже тішусь, коли чую про мам (та і татусів теж), які змогли це коло відмови від власного “хочу” розірвати.

Коли чоловік бачить саме отакі, вже трохи шалені вогники у мене в очах, то мовчки згрібає нас і вивозить гуляти, чи їсти пироги, чи ще кудись, бо знає, як мені потрібна зміна декорацій. Або бере дочку і йдуть гуляти вдвох, і в мене є година благословенної тиші на себе. 

Хтось викликає на допомогу батьків, хтось запрошує хоча б на декілька годин няню чи якого іншого бебісіттера, комусь вдається посадити дитя в… хто куди, і їхати межиочі. Потреби у батьків зовсім різні, а от страх і слабкість перебороти оманливо-необхідну “жертовність” – дуже схожі. Проте поколіннями доведено, що внутрішньо спокійна мама і щасливий тато – це найдієвіший виховний засіб і найефективніші ліки від коліків 🙂 

Тому коли доця починає ритмічно підверескувати, бо саме зараз їй конче необхідно погуляти по хаті, я радію за те, що хоч у неї нема проблем із пред’явленням власних бажань, і беру на руки. І ми гуляємо. Бо дуже хочу, щоб вона не втратила здатність говорити про те, чого хоче.

На радість мені, закон про те, що задоволена потреба випаровується, а незадоволена накопичується, зазвичай дає можливість Єві зацікавитись новою розвагою і злізти з рук швидше, ніж я втомлююсь 🙂 тому усім, хто #непривчайдорук – привіт 😉